Чому Нобелівську премію не вручають посмертно — і хто не встиг її отримати

Премія, засно­ва­на швед­ським вина­хі­дни­ком і філан­тро­пом Альфредом Нобелем у 1895 році, мала бути не про­сто гро­шо­вою вина­го­ро­дою за нау­ко­ві чи гума­ні­сти­чні дося­гне­н­ня. Її задум — уві­чни­ти вклад у про­грес люд­ства, і нада­ти вче­ним, письмен­ни­кам, полі­ти­кам та ліка­рям гло­баль­ну три­бу­ну. Проте в усьо­му цьому бли­ску є одна темна пляма: пра­ви­ло, яке забо­ро­няє вру­че­н­ня пре­мії посмертно.

Чому правило існує

Офіційне поясне­н­ня таке: пре­мія має нада­ти пере­мож­цю не лише визна­н­ня, а й можли­вість висту­па­ти, поши­рю­ва­ти свої ідеї та впли­ва­ти на світ. Мертвий лау­ре­ат не зможе ані подя­ку­ва­ти, ані про­дов­жи­ти свою спра­ву. До того ж, з пра­кти­чної точки зору, вру­че­н­ня пре­мії помер­лій люди­ні ускла­днює орга­ні­за­цію цере­мо­нії, роз­по­діл гро­шо­вої вина­го­ро­ди, а також медій­ний ефект, якого чекає Фонд Нобеля.

Правило оста­то­чно закрі­пи­ли у 1974 році: пре­мію не можна при­су­ди­ти посмер­тно, якщо кан­ди­дат помер до офі­цій­но­го ого­ло­ше­н­ня. Якщо ж смерть настає після ого­ло­ше­н­ня — наго­ро­да зали­ша­є­ться чинною.

Відомі випадки, коли не встигли

Світ науки знає чима­ло імен, які були на поро­зі визна­н­ня, та не дожи­ли до момен­ту вручення:

• Ральф Штайнман, іму­но­лог, помер за три дні до ого­ло­ше­н­ня пре­мії з меди­ци­ни у 2011 році. Комітет не знав про його смерть, тому ріше­н­ня зали­ши­ли в силі.
• Розалінд Франклін, чиї рент­ге­но­стру­ктур­ні дослі­дже­н­ня були клю­чо­ви­ми для від­кри­т­тя ДНК, не отри­ма­ла пре­мію, яку 1962 року дали Вотсону, Кріку й Вілкінсу.
• Джоселін Белл Барнелл, хоча вона жива, але її випа­док вар­тий згад­ки: від­кри­т­тя пуль­са­рів при­пи­са­ли її керів­ни­ку, а не їй — і якби вона помер­ла, то назав­жди зали­ши­ла­ся б поза лаврами.

Хто був би гідним лауреатом, якби не смерть

• Махатма Ганді, миро­тво­рець сві­то­во­го мас­шта­бу, ніко­ли не отри­мав Нобелівську пре­мію миру, попри кіль­ка номі­на­цій. Його смерть у 1948 році зро­би­ла це неможливим.
• Алан Тюрінг, батько комп’ютерних наук, був занад­то недо­оці­не­ним у свої часи. Навіть якщо б його кан­ди­да­ту­ру пода­ли пізні­ше, пра­ви­ло посмер­тно­го непри­су­дже­н­ня зро­би­ло б це марним.
• Генрі Московіц, спів­за­снов­ник ООН, який помер задов­го до того, як його роль була оці­не­на по заслузі.

З іншого боку: чи було б це справедливо?

Ухвалення змін до пра­вил потре­бує кон­сен­су­су та ризи­кує викли­ка­ти шквал непо­ро­зу­мінь. Адже кому тоді вру­ча­ти пре­мію? Родині? Організації? Чи є сенс у визнан­ні, якщо воно не може стати руші­єм подаль­ших змін? Саме цими мір­ку­ва­н­ня­ми керу­є­ться Нобелівський комітет.

Альтернативи, які вже існують

Деякі пре­мії на кшталт Пулітцерівської чи Тьюринговської можуть вру­ча­ти­ся посмер­тно. Також є іні­ці­а­ти­ви, що вша­но­ву­ють вклад помер­лих через мемо­рі­аль­ні лекції, сти­пен­дії або при­сво­є­н­ня імен інституціям.

Нобелівська пре­мія — це біль­ше, ніж гроші й медаль. Це вплив, три­бу­на, від­по­від­аль­ність. Тому її вру­че­н­ня живим — не про­сто фор­маль­ність, а части­на філо­со­фії. Але щора­зу, коли світ втра­чає ще одно­го достой­но­го кан­ди­да­та до ого­ло­ше­н­ня лау­ре­а­тів, ми зами­слю­є­мось: чи не час змі­ни­ти пра­ви­ла гри?