Чому побілка бордюрів — це радянська ілюзія доглянутості, яка шкодить містам

Щойно при­хо­дить весна, укра­їн­ські міста почи­на­ють «весня­не онов­ле­н­ня»: білять дере­ва, стов­пи, бор­дю­ри, пли­тку й навіть асфальт. Здається, ніби це части­на яко­гось дав­ньо­го риту­а­лу, без якого місто не зможе про­ки­ну­тись після зими. Але що, якщо все це — лише деше­ва імі­та­ція бла­го­устрою, яка тягне­ться до нас із радян­сько­го мину­ло­го? Спробуймо розі­бра­тись, чи є сенс у побіл­ці бор­дю­рів і чому ця пра­кти­ка є шкі­дли­вою для суча­сно­го міста.

Радянське коріння «побілки»

Традиція побіл­ки еле­мен­тів вули­чно­го про­сто­ру заро­ди­ла­ся у СРСР, а точні­ше — в радян­ській армії. Під час Другої сві­то­вої війни вій­сько­ві мар­ку­ва­ли краї доріг білою фар­бою, щоби можна було руха­тись вночі без фар — так змен­шу­ва­лась імо­вір­ність, що коло­ну помі­тить воро­жа авіа­ція. Згодом біла фарба стала части­ною казар­ме­ної есте­ти­ки: вона нада­ва­ла від­чу­т­тя поряд­ку, пара­дно­сті й дисци­плі­ни. Така собі вічна готов­ність до перевірки.

Пізніше ця армій­ська зви­чка пере­ко­чу­ва­ла у міське сере­до­ви­ще: на субо­тни­ках кому­наль­ни­ки разом з мешкан­ця­ми біли­ли все, що потра­пить під руку. І ось уже дере­ва, бор­дю­ри й навіть пил на тро­ту­а­рах ста­ють об’єктами «догля­ду». Сама по собі побіл­ка стала сим­во­лом тур­бо­ти, хоча факти­чно вона нічо­го не змі­ню­ва­ла на краще.

Візуальний шум і втрата естетики

Уявімо зати­шну євро­пей­ську вули­цю. Чисті фаса­ди, при­ро­дні кольо­ри, від­су­тність візу­аль­но­го хаосу. А тепер дода­мо до цього біло­сні­жні смуги бор­дю­рів, побі­ле­ні стов­бу­ри дерев і пошар­па­ні лавки, вкри­ті яскра­вою фар­бою. Саме так вигля­дає чима­ло укра­їн­ських вулиць — стро­ка­то, без­си­стем­но і незатишно.

У Києві, напри­клад, до побіл­ки дода­є­ться біли­зна пла­сти­ко­вих вікон, стро­ка­ті бане­ри, жовті мар­шру­тки та різно­ко­льо­ро­ві МАФи. Все це ство­рює візу­аль­ний шум, в якому очам ніде зупи­ни­ти­ся. У резуль­та­ті — пере­ван­та­же­н­ня кольо­ра­ми й від­чу­т­тя втоми від само­го вигля­ду міста.

Побілка vs реальна робота

Чому ж ця тра­ди­ція досі жива? Бо фар­бу­ва­н­ня — це про­стий, швид­кий і деше­вий спо­сіб ство­ри­ти ілю­зію змін. Замість того, щоби справ­ді ремон­ту­ва­ти доро­ги, міня­ти пли­тку, озе­ле­ню­ва­ти про­стір або вста­нов­лю­ва­ти суча­сні смі­тни­ки, кому­наль­ни­ки про­сто фар­бу­ють усе білим.

Це дозво­ляє їм ска­за­ти: «Ми пра­цю­є­мо! Дивіться, як охай­но все вигля­дає». І ніхто не питає, чому тро­ту­а­ри лата­ні, клум­би зане­дба­ні, а дере­ва обрі­за­ні до стов­бу­рів. Побілка стає щитом, що при­кри­ває без­ді­яль­ність і від­су­тність ком­пле­ксно­го під­хо­ду до благоустрою.

Аргументи про шкідників

Один із най­по­ши­ре­ні­ших аргу­мен­тів на користь побіл­ки — захист від шкі­дни­ків. Мовляв, вапно вби­ває личин­ки, що зиму­ва­ли під корою. Частково це прав­да, але лише для моло­дих фру­кто­вих дерев у садах, а не для доро­слих дерев діа­ме­тром у 40 см посе­ред міста. У сві­то­вій пра­кти­ці побіл­ка дерев — це виня­тко­ва ситу­а­ція, а не пра­ви­ло. У Нью-Йорку чи Берліні ви навряд чи поба­чи­те побі­ле­не дере­во в цен­трі міста.

Чого справді потребують міста

Побілка не замі­нить догля­ду. Міське сере­до­ви­ще потре­бує таких речей:

1. Якісного моще­н­ня тро­ту­а­рів і пішо­хі­дних зон
2. Зручних лавок, суча­сних смі­тни­ків і зеле­них зон
3. Догляду за дере­ва­ми та ґрун­том нав­ко­ло них
4. Єдиної есте­ти­ки та міні­мі­за­ції візу­аль­но­го шуму

І, най­го­лов­ні­ше, — місто повин­не диха­ти при­ро­дни­ми кольо­ра­ми, а не покри­ва­ти­ся деко­ра­тив­ним шаром фарби.

Білити бор­дю­ри — це не тур­бо­та, а зви­чка, що лиши­лась у спа­док від радян­ської епохи. Це візу­аль­ний обман, який при­хо­вує справ­жні про­бле­ми бла­го­устрою. Настав час від­мо­ви­тись від цієї пра­кти­ки й інве­сту­ва­ти у справ­жні, дов­го­три­ва­лі ріше­н­ня: інфра­стру­кту­ру, зелень, ком­форт для мешкан­ців. Бо справ­жній зати­шок — це логі­ка, чисто­та й гар­мо­нія простору.