За ким «слово»? Як зрозуміти, хто у кого позичив

Багато хто любить віри­ти в те, що всі мови світу пішли від укра­їн­ської (або сан­скри­ту, або яко­їсь локаль­ної «пра­дав­ньої» мови). А ще часті­ше люди впер­то не хочуть визна­ва­ти, що деякі зна­йо­мі слова — це запо­зи­че­н­ня. Мовляв, «ну не могли ми це слово в когось позичити!»

Особливо попу­ляр­ні ці тео­рії серед люби­те­лів зна­хо­ди­ти гли­бо­кі сенси там, де їх немає. Наприклад, байка про слово «впо­пи­хах», яке ніби­то озна­чає «у нижній біли­зні», бо, мов­ляв, вибі­га­ли поспі­хом. Насправді ж воно похо­дить від слова «запи­ха­ти­ся». Але це вже не так весе­ло, правда?

Як мовознавці з’ясовують правду про слова

На від­мі­ну від тео­ре­ти­ків-фан­та­зе­рів, нау­ков­ці кори­сту­ю­ться пере­ві­ре­ним інстру­мен­том — порів­няль­но-істо­ри­чним мето­дом. Його суть у трьох кроках:

1. Порівняти слово з ана­ло­га­ми в інших мовах.
2. Вивчити, як воно утво­ре­не: чи є корінь, суфі­кси, поді­бні при­кме­тни­ки чи дієслова.
3. Подивитися, чи існує воно в інших спо­рі­дне­них мовах або в сусідів.

Головне пра­ви­ло: мова — це систе­ма. У ній усе від­бу­ва­є­ться за зако­но­мір­но­стя­ми. Якщо, напри­клад, звук [г] пере­хо­дить у [ж] у сло­вах типу «друг» і «дру­жи­ти» — це логі­чно. А от між [п] і [ж] такої зако­но­мір­но­сті немає, тому «пар» і «жар» — не роди­чі, хоч і зву­чать близько.

«Лоша» і «стерлядь»: свої чи не свої?

Припустимо, що слово вигля­дає дуже по-нашому:

• лоша
• стер­лядь

Вони схожі на давні укра­їн­ські слова — «площа», «рухлядь». Але в нау­ков­ців вини­кає запи­та­н­ня: а чи існу­ють від­по­від­ні при­кме­тни­ки, від яких ці слова могли утворитися?

• «площа» — від «пло­ский»
• «рухлядь» — від «рухлий»

А «лоший»? Такого слова немає. «Стерлий»? Теж не фіксу­є­ться. Відповідно — щось тут не так.

Тоді мово­знав­ці йдуть далі. Шукають ці слова в інших слов’янських мовах. Але там — лише «кінь» та інші варі­ан­ти з тим же коре­нем. Натомість:

• «лоша» — дуже схоже на чува­ське лаша або татар­ське алаша
• «стер­лядь» при­су­тня в нор­везь­кій, німе­цькій, гол­ланд­ській — sterlet

І тут уже варі­ан­тів неба­га­то: або слово справ­ді запо­зи­че­не, або древ­ні укра­їн­ці при­ду­ма­ли нові слова й поді­ли­лись ними з усім сві­том, але не зі сво­ї­ми най­ближ­чи­ми сусі­да­ми. Що вигля­дає, ска­жі­мо м’яко, малоймовірно.

Чому ми так не любимо визнавати запозичення?

Людям подо­ба­ю­ться завер­ше­ні істо­рії. А наука часто чесно каже: «Ми не зна­є­мо точно». І це лякає.

Більше того, визна­ти, що слово — не «наше», для бага­тьох чомусь рів­но­зна­чно при­ни­жен­ню. Хоча насправ­ді це нор­маль­но — мови постій­но пози­ча­ють одне в одної. Це не слаб­кість, а озна­ка від­кри­то­сті та розвитку.

Підсумуємо: як визначити, що слово запозичене?

Ось коро­ткий чекліст:

• Немає від­по­від­но­го коре­ня чи при­кме­тни­ка? Підозріло.
• Інші слов’янські мови не зна­ють тако­го слова? Ще більш підозріло.
• Слово при­су­тнє в іншій мов­ній роди­ні (гер­ман­ській, тюрк­ській тощо)? Дуже схоже на запозичення.
• Слово має типо­ву укра­їн­ську форму, але без осно­ви? Імовірно, його «зама­ску­ва­ли» під своє.

Мовознавці не пра­цю­ють на інту­ї­ції. Вони кори­сту­ю­ться зна­н­ням зако­но­мір­но­стей, істо­рії мови та фоне­ти­ки. І, якщо хтось каже «слово схоже, тому наше» — це не аргу­мент. Аргумент — це, коли все чітко лягає в мовну систему.

Наступного разу, коли почу­єш міф про слово, пере­вір — а чи є в ньому «лоший сенс»?