Чому більшість піаністів грають обмежений репертуар? Правда, яка здивує кожного

Слухаючи кла­си­чний кон­церт, бага­то хто помі­чає, що про­гра­ма часто не змі­ню­є­ться: Бетховен, Шопен, Ліст — усе зна­йо­ме. У чому при­чи­на? Невже в усьо­му винна «музи­чна лінь» вико­нав­ців? Насправді, ситу­а­ція зна­чно глибша.

Музична пам’ять — скла­дна систе­ма, яка обме­жує можли­во­сті музи­кан­та біль­ше, ніж ми зви­кли дума­ти. Поговоримо про те, як саме піа­ні­сти запам’ятовують музи­ку, які види пам’яті заді­я­ні, та чому суча­сна тра­ди­ція висту­пів тіль­ки по пам’яті — біль­ше шко­дить, ніж допомагає.

Як ми запам’ятовуємо музику

Запам’ятовування музи­чно­го твору — це не про­сто «завчи­ти нотки». Насправді заді­я­ні щонай­мен­ше чоти­ри основ­ні види пам’яті:

Слухова пам’ять

Музикант запам’ятовує мело­дію, гар­мо­нії, інто­на­ції. Він може «про­кру­ти­ти» твір у голо­ві, почу­ти його вну­трі­шнім слу­хом. Саме це допо­ма­гає орі­єн­ту­ва­ти­ся під час вико­на­н­ня: якщо почу­ли непра­виль­ну ноту — одра­зу розу­мі­є­те, що щось пішло не так.

М’язова пам’ять

Особливо важли­ва для піа­ні­стів. Пальці «пам’ятають», як руха­тись. Навіть після пере­р­ви в кіль­ка міся­ців руки можуть авто­ма­ти­чно поча­ти грати зна­йо­мий твір. Але це — зво­ро­тна сто­ро­на: така пам’ять є одно­ча­сно надій­ною і дуже вра­зли­вою. Варто заплу­та­тись — і руки пере­ста­ють слухатись.

Зорово-просторова пам’ять

Піаністи часто запам’ятовують «очима», де зна­хо­дя­ться руки, як саме вони руха­ю­ться кла­віа­ту­рою, куди «пере­стри­бу­ють» паль­ці. Візуальний образ пар­ти­ту­ри теж може допомогти.

Логічна пам’ять

Це — розу­мі­н­ня стру­кту­ри твору. Композиція, послі­дов­ність акор­дів, гар­мо­ні­чний ана­ліз. Вона най­слаб­ша у поча­тків­ців, але най­мі­цні­ша у справ­жніх про­фе­сіо­на­лів. Логічна пам’ять — це опора, що рятує, коли під­во­дять м’язи або слух.

Що відбувається на практиці

Коли піа­ніст готу­є­ться до кон­цер­тно­го туру, він пра­цює над кіль­ко­ма тво­ра­ми по кіль­ка міся­ців. І потім вико­нує один і той же репер­ту­ар деся­тки, а то й сотні разів. Тур може три­ва­ти рік, а один твір — бути в про­гра­мі всі 200 концертів.

Це викли­кає втому, меха­ні­чність вико­на­н­ня, втра­ча­є­ться натхне­н­ня. Часто музи­кант не всти­гає готу­ва­ти новий репер­ту­ар, тому зму­ше­ний обме­жу­ва­ти себе зна­йо­ми­ми творами.

Чому не використовують ноти?

До кінця XIX сто­лі­т­тя навіть вида­тні музи­кан­ти часто грали з нот. Але все змі­ни­лось із при­хо­дом Клари Шуман, яка напо­ля­га­ла на грі по пам’яті. Це стало новою нормою.

Відтоді гра з нот спри­йма­є­ться як непро­фе­сій­на. І дарма. Адже ця тра­ди­ція, що вини­кла з есте­ти­чних мір­ку­вань, стала справ­жнім тягарем.

Хто винен і що робити?

Можна ска­за­ти, що така ситу­а­ція — наслі­док тра­ди­цій та очі­ку­вань публі­ки. Але чи не час пере­гля­ну­ти ці очі­ку­ва­н­ня? Можливо варто дозво­ли­ти собі біль­ше сво­бо­ди й спонтанності?

Що ми втра­ти­ли через нав’язану гру по пам’яті:

• Виконання мало­ві­до­мих або суча­сних творів
• Можливість імпро­ві­за­ції та живо­го реагування
• Спонтанність у музиці
• Ширший репер­ту­ар

Не всі грають на пам’ять

Органісти, напри­клад, майже зав­жди вико­ри­сто­ву­ють ноти. Бо інстру­мент скла­дний і потре­бує зоро­вих під­ка­зок. Так само камер­ні ансам­блі гра­ють із пар­ти­ту­рою. І це не зава­жає музи­ці бути глибокою.

Поради тим, хто вивчає музику

Щоб роз­ви­ну­ти справ­жню музи­чну пам’ять, важли­во вико­ри­сто­ву­ва­ти всі її види. Тільки так ви змо­же­те вико­на­ти твір, навіть якщо одна з опор рапто­во «під­ве­де».

Ось коро­ткий чекліст:

• Запам’ятовуйте мело­дію та гар­мо­нію на слух
• Вивчайте логі­ку побу­до­ви твору
• Звертайте увагу на поло­же­н­ня рук і рухи
• Уявляйте пар­ти­ту­ру в голові

Ми зви­кли дума­ти, що кон­цер­тний піа­ніст — це без­ме­жна пам’ять і бли­ску­ча техні­ка. Але навіть гені­аль­ні музи­кан­ти мають обме­же­н­ня. І часто при­чи­на того, що ми чуємо одні й ті ж твори знову і знову — не у браку талан­ту, а у надмір­них традиціях.

Можливо май­бу­тнє кла­си­чної музи­ки — за більш віль­ним під­хо­дом, нови­ми тво­ра­ми, біль­шим репер­ту­а­ром і мен­шим тиском на пам’ять музи­кан­та. Бо живе мисте­цтво — це не іде­аль­на меха­ні­ка, а щира емоція.