Щойно приходить весна, українські міста починають «весняне оновлення»: білять дерева, стовпи, бордюри, плитку й навіть асфальт. Здається, ніби це частина якогось давнього ритуалу, без якого місто не зможе прокинутись після зими. Але що, якщо все це — лише дешева імітація благоустрою, яка тягнеться до нас із радянського минулого? Спробуймо розібратись, чи є сенс у побілці бордюрів і чому ця практика є шкідливою для сучасного міста.
Радянське коріння “побілки”
Традиція побілки елементів вуличного простору зародилася у СРСР, а точніше — в радянській армії. Під час Другої світової війни військові маркували краї доріг білою фарбою, щоби можна було рухатись вночі без фар — так зменшувалась імовірність, що колону помітить ворожа авіація. Згодом біла фарба стала частиною казарменої естетики: вона надавала відчуття порядку, парадності й дисципліни. Така собі вічна готовність до перевірки.
Пізніше ця армійська звичка перекочувала у міське середовище: на суботниках комунальники разом з мешканцями білили все, що потрапить під руку. І ось уже дерева, бордюри й навіть пил на тротуарах стають об’єктами «догляду». Сама по собі побілка стала символом турботи, хоча фактично вона нічого не змінювала на краще.
Візуальний шум і втрата естетики
Уявімо затишну європейську вулицю. Чисті фасади, природні кольори, відсутність візуального хаосу. А тепер додамо до цього білосніжні смуги бордюрів, побілені стовбури дерев і пошарпані лавки, вкриті яскравою фарбою. Саме так виглядає чимало українських вулиць — строкато, безсистемно і незатишно.
У Києві, наприклад, до побілки додається білизна пластикових вікон, строкаті банери, жовті маршрутки та різнокольорові МАФи. Все це створює візуальний шум, в якому очам ніде зупинитися. У результаті — перевантаження кольорами й відчуття втоми від самого вигляду міста.
Побілка vs реальна робота
Чому ж ця традиція досі жива? Бо фарбування — це простий, швидкий і дешевий спосіб створити ілюзію змін. Замість того, щоби справді ремонтувати дороги, міняти плитку, озеленювати простір або встановлювати сучасні смітники, комунальники просто фарбують усе білим.
Це дозволяє їм сказати: «Ми працюємо! Дивіться, як охайно все виглядає». І ніхто не питає, чому тротуари латані, клумби занедбані, а дерева обрізані до стовбурів. Побілка стає щитом, що прикриває бездіяльність і відсутність комплексного підходу до благоустрою.
Аргументи про шкідників
Один із найпоширеніших аргументів на користь побілки — захист від шкідників. Мовляв, вапно вбиває личинки, що зимували під корою. Частково це правда, але лише для молодих фруктових дерев у садах, а не для дорослих дерев діаметром у 40 см посеред міста. У світовій практиці побілка дерев — це виняткова ситуація, а не правило. У Нью-Йорку чи Берліні ви навряд чи побачите побілене дерево в центрі міста.
Чого справді потребують міста
Побілка не замінить догляду. Міське середовище потребує таких речей:
- Якісного мощення тротуарів і пішохідних зон
- Зручних лавок, сучасних смітників і зелених зон
- Догляду за деревами та ґрунтом навколо них
- Єдиної естетики та мінімізації візуального шуму
І, найголовніше, – місто повинне дихати природними кольорами, а не покриватися декоративним шаром фарби.
Білити бордюри — це не турбота, а звичка, що лишилась у спадок від радянської епохи. Це візуальний обман, який приховує справжні проблеми благоустрою. Настав час відмовитись від цієї практики й інвестувати у справжні, довготривалі рішення: інфраструктуру, зелень, комфорт для мешканців. Бо справжній затишок — це логіка, чистота й гармонія простору.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
