Чому стволи з овальним каналом не стали масовими: забуте новаторство Ланкастера

У світі зброярських інновацій не всі блискучі ідеї стають масовими. Так сталося зі свердлінням Ланкастера — оригінальним методом нарізки ствола, який обіцяв стрілецькій зброї вищу точність, менший знос та кращу чистку. Проте історія розпорядилась інакше. Чому ж овально-винтове свердління не змогло завоювати ринок?

Як працювало овальне свердління

На відміну від традиційних нарізів, свердління Ланкастера передбачало овальний, плавний перехід у каналі ствола. Замість чітких нарізів — два широкі овальні жолоби, які поступово скручуються вздовж довжини ствола. Це дозволяло кулі закручуватись у польоті, не пошкоджуючи її оболонку та не створюючи надмірного опору при пострілі.

Переваги такого підходу були очевидні:

• менше тертя та опору при русі кулі;
• легше чищення ствола;
• менше зношення каналу;
• відсутність гострих кутів, які могли би пошкодити кулю.

Помилка в історії: хто справжній винахідник?

Попри поширену думку, овальну нарізку винайшов не Чарльз Ланкастер у 1850 році, а значно раніше. Ще з 1810-х років з’являлися рушниці зі схожою геометрією ствола. Ідея, швидше за все, є еволюцією “нарізів Бернера” — винаходу кінця XVIII століття, де використовували кулі з виступаючим пояском. Такі кулі не треба було вбивати у ствол молотком — вони самостійно опускалися під власною вагою.

Змагання інновацій: полігональні нарізи проти овальних

Наприкінці XVIII — на початку XIX століть основним викликом було прискорення процесу заряджання. Саме тоді й з’являються різні типи “м’яких” нарізів: полігональні, овальні тощо. Всі вони намагались вирішити одну проблему — як зарядити нарізну рушницю без зайвих зусиль і без пошкодження кулі.

Полігональні нарізи теж мали свої переваги: вони були міцними, легкими, швидко заряджалися і добре очищалися. Історично вони навіть виглядали перспективніше, ніж овальні.

Чому технологія не прижилася

На момент, коли Ланкастер запатентував свою технологію, ринок уже почав використовувати розширювальні кулі. Вони дозволяли легко заряджати традиційні нарізні стволи. Це зробило дорогі у виготовленні овальні або полігональні свердління зайвими. В умовах, коли інновація не давала суттєвої переваги, але коштувала більше — вона просто не мала шансів.

До кінця XIX століття польові випробування показали, що ні точність, ні енергія пострілу у стволів Ланкастера не перевищували звичайні. Єдине, чим вони вирізнялися — довговічністю. Але економічніше було просто купити нову стандартну гвинтівку, ніж переплачувати за екзотику.

Коротке повернення популярності

Попри все, свердління Ланкастера знайшло короткотривалу нішу — у рушницях, які стріляли і кулею, і дробом. Утім, з появою “Парадоксу” — запатентованої у 1885 році технології, яка дозволяла наносити нарізи лише у чоку ствола — навіть тут овальні нарізи втратили актуальність.

Причини занепаду технології

• висока вартість виробництва;
• поява розширювальних куль;
• відсутність відчутних переваг у точності;
• перемога класичних нарізів у війнах і на ринку зброї.

Історія свердління Ланкастера — це приклад того, як навіть технічно блискуча ідея може залишитися на узбіччі прогресу. Без реальних переваг перед уже існуючими рішеннями, навіть інновація з довгим терміном служби не здатна пробитися в масове виробництво. Та все ж, ця технологія залишилась цікавою сторінкою в історії стрілецької справи.